Не так давно у мене виникла потреба проаналізувати один договір поставки. Звичайно, я, як і всі студенти, свого часу вивчав теоретичні основи цього виду договору купівлі-продажу на заняттях з цивільного та господарського права, однак ніколи особливо уважного в нього не занурювався.
У зв’язку з цим, мені довелося відкрити Цивільний та Господарський кодекси аби згадати про всі особливості цього договору.
Оскільки конкретна ситуація вимагала аналізу договору, що укладався між двома юридичними особами, у першу чергу я вирішив переглянути Господарський кодекс. Стаття 265 цього Кодексу визначає, що «за договором поставки постачальник зобов'язується передати у зумовлені строки покупцеві товар, а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму...». Крім того, стаття передбачає, що сторонами договору поставки можуть бути такі суб'єкти господарювання: юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку, а також громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. Ніби, все є зрозумілим: сторонами за договором поставки можуть бути юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність, та фізичні особи-підприємці.
Відкриваю статтю 712 Цивільного кодексу та читаю: «За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму…». Виходить, що цивільне законодавство вимагає аби постачальник був виключно суб’єктом підприємницької діяльності, а поставлений товар використовувався з підприємницькою метою або в інших цілях, не пов'язаних з особистими, сімейними, домашніми тощо.
Таким чином виникає колізія між нормами Господарського та Цивільного кодексів у частині визначення предмету та суб’єктів договору поставки.
Як на мене, то визначення відповідного виду договору з точки зору господарського законодавства є досить загальним, а цивільного – більш деталізованим, що наштовхує на необхідність застосування саме норми останнього. Проте, Господарський кодекс детальніше описує предмет, кількість, асортимент, строки і порядок доставки тощо.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року по справі № 18/183-97, загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, однак і Цивільний, і Господарський кодекси набрали чинності в один день – 1 січня 2004 року, тому можливості з’ясувати, який же кодифікований акт має пріоритет у відповідній ситуації не є можливим.
Тобто, суб’єкти господарювання, які не є підприємницькими, перед укладенням договору поставки повинні кілька разів подумати чи варто це робити. У моєму випадку так і сталося: податкові органи виявили в діях неприбуткової організації, яка була постачальником, порушення, яке мало не призвело до позбавлення статусу неприбуткової.
Таким чином питання залишається відкритим. І питання це в більшій мірі стосується не того, яким кодексом потрібно керуватися при укладанні договору поставки, а того, яким місцем думали народні обранці 16 січня 2003 року, приймаючи два законодавчих акти, норми яких суперечать одна одній.
Немає коментарів:
Дописати коментар