Законодавча релігія

Стаття 35 Основного Закону України передбачає, що церква і релігійні організації відокремлені від держави, а жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Однак, як і більшість інших статей Конституції відповідна норма не несе в собі нічого окрім примітивної декларації.

Прикладів для цього є безліч. Найяскравішим є традиція за якої новообраний Президент України на урочистому засіданні парламенту, поклавши руку на Конституцію та Пересопницьке Євангеліє, проголошує присягу… Щоправда це є лише традиція, і ніхто не може змусити новоспеченого гаранта класти руку на святе письмо, однак свого часу депутати мали намір закріпити таку процедуру в Конституції. Добре, що їм вистачило розуму збагнути, що Президентом може бути обраний і мусульманин.

Іншим яскравим прикладом законодавчого православ’я є Кодекс законів про працю України, 73-тя стаття якого визначає, що в такі релігійні свята як Різдво Христове, Пасха та Трійця робота не проводиться. Мені здається, що хоч і католики не проти відпочити 7-го січня, їх все ж пригнічує такий стан речей.

Що ж за своєю суттю є церква чи будь-яка інша релігійна організація? Це – об’єднання осіб, які вірять в когось чи щось спільне. І, щоб мати повний спектр прав, таке об’єднання повинно зареєструватися як юридична особа. А тепер вгадайте з одного разу: хто реєструє релігійні організації?

Таким чином, ми можемо читати мантри, хреститися або приносити жертву Перуну, з метою довести, що Українська держава та релігійні організації такі ж паралельні як дві полоси на шосе, однак усе це дурниці. Харе Крішна.